Півострів Кінбурнська коса не просто унікальний куточок нашої країни, це перлина Причорномор’я - єдина, неповторна серед тих заповідних коштовностей, які збереглися в нашій державі.

Дуже часто Кінбурнську косу називають «Українською Сахарою», та й не дивно, - безкрайні піски, посушливий клімат та екстремально високі температури влітку створюють подібні враження, наче ти дійсно в пустелі. Та чи завжди таким був півострів?

З історичних джерел відомо про наявність лісів в умовах Нижньодніпров’я. Багато вчених вважає що, соснові, березові ліси існували тут протягом всього голоцену, а зміна лісового на пустельностеповий ландшафт відбулася внаслідок знищення лісів скіфами. В стоянках епохи неоліту було знайдено вугілля сосни, берези, осики, в стоянках ранньої бронзи окрім тих же порід - ще й дуба, в більш пізніх стоянках переважали чагарники (кущі), що відображає історію розвитку лісоексплуатаційної техніки і послідовного збіднення лісів під впливом землеробсько - скотарсько - скіфського, а пізніше - руського і татарського населення Олешшя. Більшість сучасних істориків вважає, що Гілея - країна лісів за часів Геродота була лісозаплавним масивом уздовж Дніпра від острова Хортиця до його гирла. Окремі невеликі урочища існували і на Кінбурнській косі - піщаному півострові довжиною близько 40 км, що відокремлює Дніпровсько-Бузький лиман від Чорного моря. Межі Гілеї, описаної Геродотом, залишалися майже без змін до кінця XVIII ст. Є документальні свідчення, що поблизу Олешок російські війська влаштували земляні укріплення під час війни з Туреччиною в 1773 і 1774 роках для блокування турків у Кінбурнській фортеці. Та війна завершилась підписанням Кючук-Карнаджійського миру у 1774 році, за яким Кінбурнська коса і прилеглі землі відійшли до Росії. Після передачі земель казенним переселенцям близько 5 тис. десятин лісу, які були в районі Олешшя, були практично повністю вирубані.

Землевласники почали активно розвивати вівчарство, що казково їх збагатило, Росія увійшла в трійку світових експортерів овечої шерсті. За короткий період вівці перетворили степовий ландшафт на напівпустельний з рухомими пісками. Зважаючи на велику шкоду, яку завдавали рухомі піски, з 1834 року почалися перші спроби місцевої громади із закріплення Олешківських пісків посадкою шелюги, проте вони проводилися в незначних обсягах і часто були невдалими. 

Масштабні роботи зі створення лісових насаджень на пісках Кінбурну почалися з 1962 року за технологіями, розробленими українськими вченими. Основою технологій є глибоке (на 60 см) розпушування пісків в рядах посадок сосни, яке забезпечує прискорене проникнення кореневих систем сосни в краще забезпечений вологою шар ґрунту. Мета була одна: не дати цій місцевості остаточно перетворитись на пустелю.

Сотні років люди намагалися відновити тут ліси. Десятки, сотні невдалих спроб, тисячі агролісомеліоративних методик не давали жодного позитивного результату - завжди перемагали піски. І от піввіку тому на цій території з’явилася сосна кримська та звичайна, які змогли протистояти і сонцю, і вітру. Завдяки самовідданій праці лісівників, які за півстоліття створили на Кінбурнській косі справжній рукотворний ліс загальною площею більше 9000 га, піски були переможені.

Зараз на території Кінбурнської коси знаходяться два лісництва Очаківського ДЛМГ: Кінбурнське та Василівське. Діяльність лісового господарства направлена на підвищення екологічних функцій лісів, зокрема - ґрунтозахисних та водоохоронних.

До сьогоднішнього часу тут зберігся своєрідний природно - територіальний комплекс піщаних та приморських ландшафтів, середовище існування багатьох видів рослин, грибів, тварин, серед яких є такі, що не трапляються більш ніде в Україні. Природні умови Кінбурна сприятливі для пляжно - купального відпочинку, лікування грязями, полювання, рибальства, збирання грибів, а також наукового та спортивного туризму. Та чи залишиться півострів таким через десятки років, залежить від людства нашої країни вцілому. То яким буде вибір - підтвердити статус пустелі «Українська Сахара» чи відтворити «Гілею» - країну лісів?